Любов Рудич,

учитель історії Бориспільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 імені Ю.Головатого, «учитель-методист» 

ГЕНЕАЛОГІЯ РОДУ

КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА

У даній роботі дається коротка характеристика історичній генеалогії як допоміжної історичної дисципліни. Так, наводяться відомості щодо розвитку української генеалогії ХХ – початку ХХІ століття.

Характеризуючи практичну генеалогію, автор окреслює два головні види родоводів: висхідний (усі предки) і спадний (усі нащадки) даної особи та способи зображення родоводів: таблиця або схема, коло, дерево, розпис.

У додатках до даної роботи є приклади різних видів зображень генеалогічних досліджень по видах родоводів.

Генеалогічна розвідка родоводу Володимира Мономаха охоплює обмежене коло осіб, що мають найбільшу ступінь спорідненості із самим князем. Автор починає виклад із 3-го покоління спорідненості — від діда-баби: Ярослава Мудрого – Інгігерди-Ірини (Анни) та Костянтина ІХ — імператора Візантії. Друга ступінь родинних зв’язків — це батько-мати: Всеволод Ярославич «Миролюбний», візантійська царівна Анна (Марія, Анастасія за іншими джерелами).

 Генеалогія роду князя Володимира Мономаха має цілий ряд недосліджених моментів, зокрема щодо його дружин та дітей. Так, сьогодні ще є дискусійним питання, хто з них є матір’ю сина Володимира Мономаха — Юрія Долгорукого. Найбільш відомою є дружина-англійка Гіта Уессекська, дочка короля Гарольда ІІ.

Особливе місце в роботі відводиться висвітленню генеалогічних даних про дітей Володимира Мономаха, його братів та сестер, із короткими відомостями про них.

                                                                                                       

В данной работе дается краткая характеристика исторической генеалогии как вспомогательной исторической дисциплины. Так, приводятся сведения по развитию украинской генеалогии ХХ — начала XXI века.

Характеризуя практическую генеалогию, автор определяет два основных вида родословных: восходящий (все предки) и нисходящий (все потомки) данного лица и способы изображения родословных: таблица или схема, круг, дерево, роспись.

В приложениях к данной работе даны примеры различных видов изображений генеалогических исследований по видам родословных.

Генеалогическая разведка родословной Владимира Мономаха охватывает ограниченный круг лиц, имеющих наибольшую степень родства с самим князем. Автор начинает изложение с 3-го поколения родства — от деда-бабы Ярослава Мудрого — Ингигерды-Ирины (Анны) и Константина ӀХ — императора Византии. Вторая степень родства — это отец-мать Всеволод Ярославич «Миролюбивый», византийская царевна Анна (Мария, Анастасия по другим источникам).

Генеалогия рода князя Владимира Мономаха имеет целый ряд неисследованных моментов, в частности, его жен и детей. Так, сегодня еще является дискуссионным вопрос, кто из них является матерью сына Владимира Мономаха — Юрия Долгорукого. Наиболее известной является жена-англичанка Гита Уэссекская, дочь короля  Гарольда II.

  Особое место в работе отводится освещению генеалогических данных о детях Владимира Мономаха, его братьев и сестер, с краткими сведениями о них.

 

Lubov Rudych,

teacher of history and law

Boryspil secondary school

I-III grades №1 Yuriy Holovaty

                                                                                       

Summary

This paper provides a brief description of the historical genealogy as auxiliary historical discipline. It provides information on the development of Ukrainian Genealogy XX — beginning of XXI century.

Describing the practical genealogy, the author outlines two main types of pedigrees: ascending (all ancestors) and falling (all descendants) of the person and how images pedigrees, chart or diagram, circle, tree, painting.

The annexes to this work are examples of different types of images genealogical research on the types of pedigrees.

Genealogical pedigree intelligence Vladimir Monomakh covers a limited number of persons who have the greatest degree of affinity with the prince. The author begins with the presentation of the 3rd generation of affinity — of his grandfather, grandmother, Yaroslav the Wise — Ingigerda-Irene (Anna) and Constantine IX — imperator Byzantium. The second degree of kinship — a father-mother: Vsevolod of Kiev “Peaceful”, a Byzantine princess Anna (Maria, Anastasia other sources).

Genealogy kind of Prince Vladimir Monomakh has many unexplored points in particular to his wife and children. Today it is another controversial issue, which of them is the mother of his son Vladimir Monomakh — Yuri Dolgoruky. The most famous is the wife of an English-Gita Uessekska, daughter of King Harold II.

A special place in the play coverage of genealogical data on the Vladimir Monomakh children, his brothers and sisters, with brief information about them.

Генеалогія історична (грец. − родовід) − спеціальна історична дисципліна, що вивчає походження родів та окремих осіб, родинні зв’язки, історію сімей різного соціального походження.

Генеалогічними дослідженнями в Україні займалися М.Максимович, М.Астряб, М.Василенко, В.Горленко, Я.Жданович, І.Каманін, В.Лукомський, О.Маркович, Г.Милорадович, П.Новицький, О.Стороженко, М.Стороженко, М.Тройницький та ін. Найбільший внесок у розвиток української генеалогії зробили О.Лазаревський та В.Модзалевський.

На жаль, в Україні за часів СРСР розвиток генеалогії був насильницьки припинений. Вона використовувалась як суто допоміжна дисципліна при вивченні переважно соціальної, еконічної та політичної історії Київської Русі. Ці дослідження репрезентовані іменами О.Зиміна,  В.Буганова, В.Яніна, В.Кобріна, В.Пашуто, П.Толочка, М.Котляра, М.Бичкової та ін. У той же час в еміграції були засновані генеалогічні видання («Рід та знамено» (1948), «Бюлетень УГГТ» (1963−71) та ін.) та генеалогічні установи (Ін-т родознавства (Німеччина), Українське генеалогічне і геральдичне товариство) (УГГТ; США)), активно працювали вчені − М.Оглоблин, В.Сенютович-Бережний, Р.Климкевич та ін.

За роки існування незалежної України генеалогічні дослідження значно пожвавилися: створено генеалогічні т-ва (Секція генеалогії Українського геральдичного товариства (1994), Укр. генеалогічне т-во (1995) та генеалогічні т-ва в Запоріжжі, Білій Церкві, Донецьку, Горлівці та ін. містах України), відбуваються генеалогічні конференції (читання пам’яті В.Модзалевського; 1995, 1996, 1997), з’являються генеалогічні видання («Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства», 1999, 2001; «Записки Українського генеалогічного товариства», 2000 та ін.), викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах. Активно працюють у царині української генеалогії Я.Дашкевич, Н.Яковенко, В.Собчук, Л.Войтович, В.Кривошея, Є.Чернецький, З.Служинська, В.Томазов.[8]

  1. Дід: Ярослав Георгій Володимирович (*бл.983 † 20.02.1054) (Ярослав Мудрий)

Другий син Володимира та Рогнеди, враховуючи дату їх першого зближення, міг народитися не раніше кінця 982 р. — початку 983 р.

Близько 990 р. Ярослав отримав ростовський престол. Невідомо, якого походження була його перша дружина − Анна, мати найстаршого сина Іллі. Вона померла до 1019 р., пізніше її домовина була перенесена в новгородський собор св. Софії. Можливо, що Анна була норвежкою, а ці родинні зв’язки допомогли Ярославу найняти одну тисячу варягів. Схоже, що основу їх складав загін Свейна Хладаярла, який потерпів поразку від конунга Олафа II Товстого, про що згадує Fagrskinna.[1]

Посилення Данії при королі Кнуті Великому, який прагнув створити імперію вікінгів, змусило Швецію шукати союзників. Можливо тому король Улаф Скетконунг підтримав Ярослава і скріпив союз з ним шлюбом з своєю дочкою Інгігердою-Іриною, яка була обіцяна норвезькому конунгу Олафу II Товстому.

Про красу Інгігерди, їхнє взаємне кохання і вплив княгині на мужа розповідають саги та легенди. На честь її святої покровительки Ярослав збудував  в столиці  храм св. Ірини. Інгігерда-Ірина померла у 1050 р. Ярослав наказав поховати себе в одному саркофазі з дружиною, щоб і після смерті їхні тіла не розлучались. Це єдиний факт подібного поховання у Київській Русі.

Останні роки життя Ярослав провів у Вишгороді. Ярослав поділив між синами землі і встановив порядок успадкування, який із незначними змінами діяв до кінця княжих часів. У заповіті була, напевно, вказівка поховати його в одному саркофазі з Інгігердою, що і було виконано. Книжники Всеволода або Володимира Мономаха переробили це місце, надавши йому зовсім іншого значення. «… якщо Бог дасть тобі отримати стіл мій після братів своїх, по праву, а не насиллям, то коли Бог пошле тобі смерть, ляж де я ляжу, біля труни моєї, тому що люблю тебе більше братів твоїх».[5]

Помер Ярослав Мудрий 20.02.1054 р. у Вишгороді. Тривалу дискусію навколо точної дати смерті Ярослава не можна вважати закінченою. Знахідка граффіті у соборі св. Софії з вказівкою на точну дату смерті також не має поки-що однозначної інтерпретації. В.Зіборов датує цю подію 17.02.1054 р.

 

  1. Баба: Інгігерда-Ірина(Анна)

Княгиня Анна була старшою донькою короля Швеції Олафа Скетконунга, при народженні названа язичницьким іменем Індігерда (Інгігерда).

1015 р. до короля Олафа прибули посли від князя Ярослава з проханням руки його доньки Індігерди й зразу отримали згоду. А вже наступного року вона прибула на новгородську землю і отримала християнське ім’я − Ірина. Тепер руська княгиня Ірина всією душею віддалася інтересам нової батьківщини і стала вірною помічницею свого чоловіка − князя Ярослава Володимировича, справедливо названого Мудрим.[ 9]

За час подружнього життя з князем Ярославом Ірина народила десять дітей, із  них  три  доньки, які стали: Єлизавета − королевою Норвегії, пізніше − Данії, Анна − королевою Франції, Анастасія − королевою Угорщини. Із синів найвідоміші четверо старших. Благовірний князь новгородський Володимир причислений до святих православної церкви. Князі Ізяслав і Святослав по черзі княжили в Києві, а Святослав − у Чернігові. Князь  переяславський  Всеволод − батько Володимира Мономаха.

Митрополит київський Іларіон у своїй знаменитій проповіді так охарактеризував рід рівноапостольного князя Володимира, у тому числі благочестя княгині Ірини: «Подивись… на невістку твою Ірину, поглянь на внуків і правнуків твоїх, як вони живуть, як Бог їх береже, як вони дотримуються віри, яку ти їм заповів, як вони прославляють ім’я Христове».
Незадовго до своєї кончини велика княгиня Ірина, глибоко побожна жінка, прийняла чернечий постриг з іменем Анна. Це був перший постриг у великокняжому домі в історії України.[10]

 

  1. Костянтин IX Мономах

Костянтин IX Мономах (Х або XI; Мономах — фамільне ім’я (близько 1000 — 11 січня 1055) — візантійський імператор  (11 червня 1042 — 11 грудня 1055) з Македонської династії. Зійшов на імператорський престол завдяки шлюбу з Зоєю Порфирородною, дочкою імператора Костянтина VIII.

Про кар’єру і сходження до влади Костянтина до недавнього часу було майже нічого не відомо, крім короткого повідомлення Михайла Псьолла. Разом з тим, Мономах став імператором, досягнувши сорокарічного віку, і цьому повинна була передувати тривала служба в столичних і провінційних органах управління Імперії.

Після повалення Михайла V Мономах був викликаний до Константинополя, де одружився на Зої і був коронований імператором. Костянтин був приблизно на 20 років молодше дружини, якій  до шлюбу було вже за шістдесят. Для обох це подружжя було вже третім. У своєму маніфесті після вінчання Зоя заявила, що цей шлюб не до вподоби її поняттям про честь і здійснений виключно заради інтересів імперії.

До 1050 р. він царював спільно з Зоєю і її сестрою Феодорою, а з 1050 року, після смерті Зої — спільно з Феодорою, яка і стала його одноосібною спадкоємицею після смерті Костянтина в січні 1055 р. від запалення легень. Легковажний, жадібний до насолод Костянтин не цікавився державними справами, які не припинялися абсолютно тільки завдяки міцності візантійського бюрократичного механізму. Ряд «анекдотів», що характеризують його особу, збережено його сучасником Михайлом Псьоллом.

Костянтин спорудив монастир св. Георгія в Манганіті, при якому були влаштовані прочанські будинки та притулок для людей похилого віку, убогих. Також ним і сестрами-імператрицями Зоєю і Феодорою був заснований монастир Неа Мони на Хіосі.

За Костянтина IX, за кілька місяців до його смерті, християнська церква розкололася на католицьку і православну у 1054р.  

У 1043 р. мав місце останній похід Русі (єдиний після хрещення) на Константинополь − Русько-візантійська війна. Ним командував син Ярослава Мудрого − Володимир Ярославович. Армія Русі зазнала повної поразки, Костянтин IX отримав контрибуцію. Ймовірно, на знак замирення з Руссю Костянтин видав свою дочку від першого шлюбу (або, як припускають деякі автори, іншу близьку родичку) за іншого сина Ярослава − Всеволода. Народжений в 1053 році від цього шлюбу син Володимир отримав від батьків прізвисько по дідові − Володимир Мономах. [ 1]

У Пізньому Середньовіччі виникла легенда (Сказання про князів Володимирських), що пов’язує з особистістю Костянтина IX шапку Мономаха, нібито подаровану ним онуку як знак царських прав. Насправді Костянтин помер, коли Володимирові було 2 роки і він не був прямим спадкоємцем, не кажучи вже про загальноприйняте зараз датування так званої шапки Мономаха часом Івана Калити — першою половиною XIV століття. Єдиною відомою регалією, подарованою кому-небудь Костянтином, була корона, яку він відправив угорському королю Андрашу  до дня коронації його і його дружини Анастасії, дочки Ярослава Мудрого. [6] [7]

 

  1. Батько: Князь Всеволод Ярославич

Всеволод Ярославич (у хрещенні Андрій) — четвертий син Ярослава Мудрого і шведської принцеси Інгігерди. Всеволод  Ярославич був дуже освіченою людиною, любив книги, знав п’ять мов. За свою побожність і добродушність отримав прізвисько «Миролюбний».[ 3]

Після смерті батька Всеволод отримав Переяслав, Ростов, Суздаль, Білоозеро і Поволжя. Переяслав знаходився на південному кордоні Русі, а тому часто піддавався набігам кочівників — печенігів, торків, половців, і Всеволоду часто доводилося з ними воювати.

У 1054 р. князь Всеволод Ярославич переміг торків і уклав мир з половецьким князем Болушем.

Всеволод разом з братами Ізяславом і Святославом був членом «тріумвірату Ярославичів» (1054-1073 рр.). Це був період мирного князювання братів і тісної співпраці, Всеволод звався князем Переяславським. Вони спільно видають «Правду Ярославичів» («Руська правда» в новому виданні).

У 1062 р. Всеволод виступає проти половців, які вперше напали на руську землю, але зазнає поразки від їх князя Шукала (Сокала). У 1068 р.− наступна невдача в боротьбі з половцями: брати Ярославичі були розбиті на р.Альті, і Всеволод разом з Ізяславом тікає до Києва, а Святослав − у Чернігів.

У 1073 р. Святослав Ярославич підмовив Всеволода вступити з ним у змову проти Ізяслава. Після вигнання Ізяслава київським князем стає Святослав, а 1077 р. після його смерті Всеволод вперше займає київський престол, правда, ненадовго. Через півроку Ізяслав повернувся до Києва, і Всеволод, помирившись з братом, пішов на князювання в Чернігів.[11]

У 1078 р. Ізяслав і Всеволод зі своїми синами вирушили в похід і в битві на Незжатій Ниві їх військо перемогло. У цьому бою загинуло два князі — великий Київський Ізяслав Ярославович і Борис Вячеславич. Всеволод Ярославич по старшинству займає великокняжий престол, в Чернігові він садить свого сина Володимира Мономаха, в Переяславі — молодшого сина Ростислава.

Правління Всеволода Ярославича затьмарювалося постійними міжусобицями його племінників, які домагалися волостей, а також воювали один з одним. Улюблений син Володимир був головним помічником князя Київського, Всеволод передав йому ведення усіх воєн. [2]

Крім Володимира, у Всеволода була ще донька Янка (Анна) від першого шлюбу з візантійською царівною Анною (за деякими джерелами її звали Анастасія або Марія). Друга дружина, теж Анна, дочка половецького хана, народила сина Ростислава і двох дочок (Ірина і Євпраксія). [ 6]

В останні роки життя Всеволод не брав участі в правлінні країною, а тільки віддавав розпорядження, які приводив у виконання його син Володимир Мономах. Постійні конфлікти з племінниками і війни з кочівниками підірвали здоров’я князя. Смерть Всеволода Ярославича настала 1093 р. Він був похований в київському соборі св. Софії.[ 4]

 

  1. Гіта – Уессекська

Гіта (pp. н. і см. невід.) − дочка останнього короля англосаксонської династії в Англії Гарольда II і дружина великого князя київського Володимира Мономаха. У 1074 чи 1075 вийшла за Володимира Мономаха.

Вона − дружина одного з найзнаменитіших руських князів і дочка одного з найтрагічніших англійських королів. Батько програв найважливішу у своєму житті битву, можливо, одну з найважливіших у всій історії Англії. Армія  Гарольда II була розгромлена, а короля позбавили не лише влади, а й життя. Правління перейшло в руки Вільгельма Завойовника, незаконнонародженого норманського герцога.

Королівська родина рятувалася втечею, сховатися довелося у Фландрії, а потім перебратися в Данію, до дядька Гіти. Тепер вона, що стала вже дівчиною, не дуже хороша партія, сирота, вигнанниця, яка не має ні королівства, ні впливу.

Але цю жінку, з незвичайним навіть для англійки ім’ям − Гіта, засватали руському князю, як називають його заморські саги, «Вальдемара, конунга Рутенії». І її чоловікові було призначено ненадовго з’єднати Русь, адже так само, як і Гіта, постраждала в дитинстві від нещадної кривавої боротьби за владу, Володимир Мономах ненавидів усобиці і наставляв усіх своїх синів на шлях любові і миру.

А синів у них з Гітою було багато: Мстислав, який носив по дідові друге ім’я − Гарольд, Ізяслав, гордий курський князь, що не послухав батька і боровся за владу, − двоє старших. А крім них, ще чотири сини і чотири дочки. Про смерть Гіти Уессекської є незвичайна легенда, нібито княгиня вирушила в 1-ий хрестовий похід, бо ніколи не забувала ні свого королівського минулого, ні західних лицарських традицій. І померла Гіта в Палестині, в спробах дійти до Святої Землі, обіцяного Єрусалиму.[1] [7]

 

  1. Шлюби і діти

Мономах був одружений не один раз: першою його дружиною стала Гіта, дочка англійського короля Гарольда; другою − Ефимія, не була королівської крові. Можна припустити, що вона померла в середині 90-х рр. XI ст. Версії, що це була друга дружина, незнана з імені, а Гіта Гаральдівна померла раніше. Була ще коханка, яка померла у 1103 р.  М.Баумгартен вважав її матір’ю Юрія Довгорукого.

 Друга дружина народила Юрія Долгорукого і померла 7 травня 1107 р. У 1107 р. Мономах одружився з дочкою половецького хана Аепи, яка пережила чоловіка і померла в 1127 р. Дати їх поховання в літописах зафіксовані. [6]

Відносно більшості дітей Володимира Мономаха точно визначити, коли (і, відповідно, від якої з дружин) вони були народжені, не є можливим. «Гюргево мати» (тобто мати Юрія Долгорукого), як писав сам Володимир, померла 7 травня 1107 році, тоді як дата смерті його першої дружини Гіти — 10 березня, швидше за все — 1098 р. Це міркування дозволило А.В.Назаренко віднести народження Юрія до більш пізнього часу і до другого шлюбу Володимира. Усі діти від першого шлюбу (крім Романа) носили слов’янські імена, всі діти від другого шлюбу — імена грецькі.

  • У 1074 році одружився на принцесі-вигнанціГіті Уессекській, дочці короля Гарольда II Англійського.[7]
  • Мстислав Великий (1076-1132), великий князь Київський з 1125 р.
  • Ізяслав Володимирович (-1096), князь курський.
  • Святослав Володимирович(-1114), князь смоленський і переяславський.
  • Роман Володимирович (-1119).
  • Ярополк Володимирович (1082-1139), великий князь київський з 1132 р.
  • В’ячеслав Володимирович (-1154), князь туровський, великий князь київський в 1139, 1150, 1151-1154 рр.
  • (бл. 1099 г.) одружився на Ефимії, можливо, гречанка (пом. 7 травня 1107).[ 6]
  • Марія (Марина) Володимирівна († 1146/1147), одружена з Лжедіогеном II.[ 7]
  • Євфимія Володимирівна († 1139), вийшла заміж за Кальмана І, короля Угорщини.[ 7]
  • Агафія Володимирівна.
  • Юрій Долгорукий (бл. 1099-1157), князь суздальський, великий князь київський в 1149-1150 і з 1155 .
  • Андрій Володимирович (1102-1142), князь волинський, князь переяславський.
  • (після 1107 г.) одружився на дочці половецького хана († 11 липня 1127). [6]

 

  1. Діти:

Мстислав – Гарольд – Федір Володимирович [3]

Народився 1.06.1076 р. Помер 15.04.1132 р. Князь новгородський (1088-1117 рр.), білгородський (1117-1125 рр.) і київський (20.05.1125 — 15.04.1132). Був одружений двічі: у 1095 р. з Христиною, дочкою шведського короля Інге Стейкельсона, яка померла 18.01.1122 р., та у 1122 р. з дочкою новгородського посадника Дмитра Завидича − Любавою, яка померла після 1168р. Один з найвидатніших київських князів, у давній історіографії названий Мстиславом Великим. Мстислав-Гарольд цікавився скандинавським походженням Рюриковичів, залишивши сліди цього зацікавлення в редагованих ним літописах. Він також намагався повернути традицію зв’язків із скандінавськими династіями. Його дві доньки Інгеборд та Малфріда були видані за датських принців — Кнута Лаварда та Еріка-Емунда. Кнут Лавард був ободрицьким королем, їх син, названий в честь прадіда Вольдемаром, став одним з найвидатніших датських королів. [7]

 Одружився він із родичкою по матері: правнучкою Мстислава Володимировича − Софією, дочкою новгородського князя Володимира Всеволодовича, її мати − Рікса, дочка польського князя Болеслава III, по смерті мужа вдруге вийшла заміж за шведського короля Сверкера І. Королева Софія була незвичайною жінкою і залишила по собі слід в скандинавському епосі. По смерті мужа вона вийшла за маркграфа Тюрінгії Людовіка V.[ 1]

Ізяслав Володимирович († 6.09.1096)

Загинув 6.09.1096 р. Князь курський (1095 р.), ростовський і муромський (1095-1096 рр.).

Святослав Володимирович († 6.03.1114)

Помер 16.01.1114 р. Князь смоленський (1112-1113 рр.) і переяславський (1113-1114 рр.).

 Роман Володимирович († 6.01.1119)

Помер 6.01.1119 р.). Князь волинський (1117-1119 рр.). 11.09.1114 р. одружився з дочкою перемишлянського князя Володаря Ростиславича.

 Ярополк Володимирович (* 1082 † 18.02.1139)

Народився у 1082 р. Помер 18.02.1139 р. Князь переяславський (1114-1132 рр.) і київський (15.04.1132 — 18.02.1135). У 1116 р. одружився з Оленою, дочкою яського (аланського) князя, яка померла після 1146 р. С.Плетньова вважає, що це була дочка дрібного князя одного з алансько-половецьких міст (Шаруканя, Сугрова чи Балина). Союз Києва і Аланії, обох зацікавлених у зменшенні половців у Подонні, скріплений шлюбом Ярополка і Олени. [ 7]

       Вячеслав Володимирович († 12.1154)

Помер 12.1154 р. Князь суздальський (1096-1107 рр.), смоленський (1113-1125 рр.), турівський (1125-1132, 1132-1142, 1142-1147 рр.), переяславський (1132, 1133, 1142 рр.), пересопницький (1147-1149 рр.), вишгородський (1150-1151 рр.) і київський (22.02.1139 -4.03.1139, 04.1151 -12.1154).

Марина Володимирівна († 1146)

Померла у 1146 р. У 1089 р. у Візантії з’явився самозванець, який видавав себе за Льва Діогена, сина Романа IV і Євдокії. Справжній Лев Діоген загинув у 1087 р. у битві з печенігами. Самозванець, якого ув’язнили в Херсонесі, зумів втекти, пробрався до половців і з допомогою Тугоркана у 1092 р. рушив на Візантію. При облозі Адріанополя його підступом захопили в полон і осліпили. Йому знову пощастило втекти і добратися до Русі, де його визнали спадкоємцем престолу і видали за нього Марину. Поряд з особистими симпатіями до старої династії, тут зіграла роль і спокуса посадити на трон ослабленої Візантії свого ставленика. Похід руського війська з самозванцем закінчився на Дунаї. 15.08.1116 р. він загинув при облозі Доростола.[ 1] [ 7]

 Євфимія Володимирівна († 4.04.1139)

Померла 4.04.1139 р. У 1112 р. була видана за угорського короля Калмана Книжника. Уже у 1113 р. він звинуватив її у невірності і відіслав на Русь, де вона народила сина Бориса. Борис, який у 1129 р. одружився з родичкою імператора Іоанна II Комнена, брав активну участь у боротьбі за угорський престол у першій половині XII ст. [1] [7]

Агафія Володимирівна

У 1116 р. видана за городенського князя Всеволодка Давидовича.

 Юрій Володимирович Довгорукий

Народився у 1099 р. Помер 15.05.1157 р. внаслідок отруєння на бенкеті у київського осьменика Петрили. Князь суздальський (1108 — 1135, 1136 — 1149, 1151 — 1155 рр.), переяславський (1134-1135 рр.) і київський (2.09.1149 — 20.08.1150, 28.08.1150 — бл.початку 04.1151, 20.03.1155 — 15.05.1157). Згідно запису у Любенькому пом’яннику перед смертю став іноком Гавриїлом. Похований у церкві Спаса на Берестові. 12.01.1108 р. одружився з дочкою половецького хана Аепи. У нього була і друга дружина, яку Андрій Боголюбський вислав у Візантію з молодшими братами. [ 2] [ 3]

Андрій Володимирович Добрий

Народився 11.07.1102 р. Помер 22.01.1142 р. (114, с.124; 115, с.7). Князь волинський (1119-1135 рр.) і переяславський (1135-1142 рр.). Хоробрий воїн і вмілий полководець. У 1117 р. одружився з дочкою Тугоркана. [3]

В.Н. Татищев згадує сина Володимира Мономаха Гліба Володимировича, князя смоленського і переяславського. Повідомлення про нього в даний час вважаються недостовірними і визнаються тільки частиною дослідників.

Існує гіпотеза, що Софія, дружина Святослава Всеславича і мати Василька Святославича, була дочкою Володимира Мономаха. Якщо це так, то Софія Володимирівна має бути дочкою від першого шлюбу Володимира.

У Володимира Мономаха була дочка, в західних джерелах відома як Юстиція, дружина Оттона II, графа діссенського, і прабаба Марії Комниной. На Русі у неї могло бути християнське ім’я − Євпраксія або Евномія, перекладене з грецької на латину як Юстиція. Шлюб між Мономахівною і Оттоном II був укладений приблизно в 1094 — 1096 роках і був пов’язаний із переорієнтацією Володимира Мономаха на союз з пропапською партією після скандального розлучення його сестри Євпраксії-Адельгейди і німецького імператора Генріха IV. [ 1] [ 7]

  1. Брати і сестри

Янка Всеволодівна (* бл.1068 † 3.11.1113) [ 3][ 7]

Народилася близько 1068 р. Померла 3.11.1113р. У 1074 р. була заручена з візантійським царевичем Костянтином Дукою, пізнішим номінальним співправителем Олексія Комнена. Він загинув у битві з норманами при Діррахії у 1081 р. Шлюб не відбувся, Янка повернулася з Візантії черницею. Всеволод Ярославич збудував для дочки окремий Андріївський (Янчин) монастир. У 1089 р. з Янкою приїхав з Візантії митрополит-скопець Іоанн III.

Ростислав Всеволодович (* 1070 † 26.05.1093)

Народився у 1070 р. Загинув при переправі через р. Стугну під час походу на половців 26.05.1093 р. Князь переяславський (1078-1093 рр.). Був похований у соборі св. Софії поряд з батьком. Літописці бачили в загибелі князя кару за вбивство ченця Григорія. У 1961 р. у Софійському соборі в усипальниці князів серед інших останків знайдено череп із залізним наконечником стріли. Напевно, він належав князеві Ростиславові, який був смертельно поранений і тому так раптово став топитися на очах у брата. [3]

Євпраксія Адельгейда Всеволодівна (*бл.1071  †9.07.1109)

Народилася бл. 1071 р. Померла 9.07.1109 р. У 1083 р. була заручена з Генріхом фон Штаде, сином маркграфа Південної Саксонії. Була відправлена у Саксонію з пишним посольством, в якому були навіть погоничі з верблюдами, навантаженими дорогими тканинами та іншими предметами розкоші. До
1086 р. виховувалася у монастирі у Кведлінбурзі, де абатисою була Адельгейда, сестра кайзера Генріха IV. Шлюб був коротким. Маркграф Генріх Довгий помер у 1087 р. Вдова знову повернулася у монастир, де її невдовзі побачив імператор. У 1088 р. він заручився з нею, а у 1089 р. взяв шлюб у Кельні. При коронації Євпраксія отримала ім’я Адельгейди. У березні 1094 р. на соборі у Констанці була обговорена її грамота із скаргою на мужа. Папа Урбан II вмовив імператрицю виступити на соборі у П’янченці (березень 1095 р.) у присутності 4 тис. кліриків і 30 тис. мирян. Кайзера осудили, а його дружину навіть звільнили від єпітимії. Адельгейда повернулася на Русь і 6.12.1106 р. стала черницею у переяславському монастирі.[ 1][ 7]

NN Всеволодівна († 1089) Померла у 1089 р.

Катерина Всеволодівна († 11.07.1108)

Була черницею. Померла 11.07.1108 р.

 

Список використаних джерел

  1. Л. Войтович.Князівські династії Східної Європи (кінець IX − початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів : Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, 2000. — 649 с.
  2. Котляр М. Князівські клани в дипломатичному суперництві за Київ (середина ХІІ ст.) //Київська старовина. — — № 1. — C. 10-23.
  3. Котляр М. Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. — К., 1996.
  4. Малик Я. Історія української державності: історична література /
    Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна. — Львів : Світ, 1995. — 248 с.
  5. Махун Я. Століття XI. Ярослав Мудрий – дипломат і будівник, а вже потім воїн //День. — 2000. — 30 вересня. — C. 5
  6. Нариси з історії дипломатії України : науково-популярна література / О.І.Галенко, Є.Є.Камінський, М.В.Кірсенко та ін. — К. : Вид. дім “Альтернативи”, 2001. — 733 с.
  7. Сокуренко О. Київська Русь як суб’єкт міжнародних відносин у IX-XI ст. // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 7. — С. 19-22.
  8. Томазов В. Становлення української генеалогії як наукової дисципліни. Початковий етап «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та практики», 2001, ч. 1, № 6(7); Родовід. Науково-методичний посібник. — К., 2001.
  9. Шевчук В. Історія української державності: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів / Василь Шевчук, Микола Тараненко. — К.: Либідь, 1999. — 477 с.
  10. Чепа М.-Л. А. Княгиня Анна та віщий Боян — світочі людяності у часи жорстокості / Етноси України. Історико-культурологічний часопис. — К., 2000.  — С. 36-49.
  11. Яковенко Б. Святослав Київський: дипломатія в кольчузі: Дипломатія Київської Русі // День. — 2002. — 13 липня. — C. 5

 

 

 

 

Читати далі

Ганна Крилевець,

учитель української мови та літератури Бориспільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 імені Ю. Головатого

спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, старший учитель

 

БОРИСПІЛЬСЬКА «ПРОСВІТА»: ДОРОГА В 100 РОКІВ

 У статті йдеться про історичні шляхи творчого розвитку та становлення просвітництва Бориспільщини, зокрема мистецького об’єднання «Березіль» і творчі зусилля його популяризаторів. Саме такий цінний матеріал виявлено в культурницькій сфері Бориспільщини кінця XІX — початку
XX століття, що сприяло національному та соціальному відродженню рідного краю.

Ключові слова: Просвіта, просвітник, подвижник, подвижництво, етнографія.


Annotation. The article is about historical ways of creative development and establishment of enlightment in  Boryspil region, particularly artistic association ‘Berezil’ and creative efforts of its promoters.  This valuable information was found in cultural sphere of Boryspil region at the end of XIX — at the beginning of XX centuries, which contributed to national and social renaissance of our native land.

Key words:  1. Prosvita/ Enlightment’, ‘prosvitnyk/ enlighte’, podvyzhnyk/ ascentic’,  ‘podvyzhnytstvo / selflessness’, ‘ethnography’.

 

Відомості про історичні шляхи творчого розвитку Бориспільської «Просвіти» нині, як ніколи, мусимо взяти до уваги, бо знаємо, що в історії будь-якого суспільства залишаються імена видатних політичних діячів, письменників, митців. Але щоб ідеї поширились серед народних мас, стали силою, потрібна подвижницька праця тисяч і тисяч людей своєї держави. Особливо це стосується діячів українського відродження, зокрема і нашого рідного, бориспільського.

Пора творчої зрілості не оминула Бориспільщину, а й стала її новим етапом в історії національної культури. Саме національне виховання посідає чільне місце в усьому національно-виховному процесі. А вчитель є тим джерелом, що напоїть спраглу душу дитини, допоможе зрозуміти незбагненну радість творчості, відчуття щастя про цікаві історичні сторінки рідного краю.

Важкі часи випробовувань лягали на плечі просвітян. На початку ХХ століття продовжували наростати репресії проти українського слова, української книжки, української думки.

У квітні 1917 року створюється «Просвіта» і в Борисполі та його навколишніх селах. ЇЇ членами стає багато місцевих учителів та інших українських патріотів з Бориспільщини. «Просвіта» діяла згідно зі статутом та інструкціями, що надходили з центральної «Просвіти» м. Київ.

Поодинокі документи про діяльність цієї організації говорять нам про те, що її члени були активними громадськими діячами, несли в народ ідеї, створили бібліотеки, проводили мітинги, національні свята, зустрічалися з людьми, займались освітньо-педагогічною діяльністю. Найбільш активна була «Просвіта» Борисполя і Воронькова. У місті її заснували студенти, а у селі – члени гуртка інтелектуалів, які обрали своїм головою П. Козловського.

Проте така активна проукраїнська діяльність «Просвіти» в царського уряду викликала  тривоги і побоювання. Тому перед революцією 1917 року «Просвіта» на  Бориспільщині була закрита. А після революції її діяльність у нас знову відновилася.

У Борисполі, тодішнього Переяславського повіту Полтавщини, 7 жовтня 1923р. з ініціативи народного артиста Леся Курбаса, було відкрито п`яту агітаційну майстерню мистецького об`єднання «Березіль».

Керівником її стала молода артистка Віра Дем`янівна Онацька, заступником Андрій Матвійович Полонський (згодом заснував перший у Борисполі ляльковий театр). Вона й заклала підвалини районного самодіяльного драматичного театру, який у 1970р. одержав звання народного.

Театральна студія була зустрінута  молоддю Борисполя з великою радістю. Хлопці і дівчата вливалися в колектив і захоплено готувалися до вистав. Бажаючих вступити до театральної студії було багато, бо вимоги були високі: грати всім тілом і пам’ятати ,що «актор ніколи не стоїть на двох ногах». Навчання проходило щоденно. Діяльністю мистецького об’єднання «Березіль» керувала актриса Олена Магат і режисер Павло Кудрицький.

До студії було зараховано 16 дівчат і 11 хлопців. Це і вчені, залізничники, службовці, випускники шкіл. Були спроби видавати рукописний журнал. Найпершою пробою  акторських здібностей була вистава за п’єсою «Жовтень», написана у Києві артистами «Березоля».

Це був перший успіх. Великий ентузіазм охопив кожного агітаційця, коли студійці вирішили поставити виставу «Гайдамаки» Т.Шевченка у Борисполі, а згодом і кілька виїздів на села району.

У культурному житті Борисполя постановка «Гайдамаків» мала неабияке значення, адже тут уже декілька років існували досить міцні самодіяльні драматичні колективи. Пропагувати мистецтво було і є особливим для кожного. І завжди ця робота була великим стимулом для творчості молодих акторів Бориспільщини.

«Березіль» зосередив творчі зусилля на пошуку нових сценічних засобів. Лесь Курбас еволюціонує у бік авангардизму, режисер уникає вторинності й не бажає вдаватися до російських переспівів. У квітні-травні 1926 р. «Березіль» переведено до Харкова.

«П’ята агітаційна майстерня» – зазначав Ю. Сморлич, — готувала прообраз пересувного театрального колективу для села у найбільш досконалих формах…»

Київський журнал «Огни» 31 березня 1912 р. повідомив про смерть і похорони в містечку Бориспіль Антона Федоровича Калити. У замітці «По тернистій дорозі» (пам`яті А. Ф. Калити) написано: «Молодое украинство многим обязано Калите как носителю й популяризатору идей родного края. Родное местечко многим обязано ему как работнику, поднявшего его культуру и самосознание».

Завдяки своєму рідкісному голосу А. Калита привернув до себе увагу композитора Миколу Лисенка, професора В. Антоновича, письменника
М. Старицького та артистів І. Карпенка-Карого й М. Кропивницького. Ці  діячі відігравали важливу роль у розвитку й становленні світогляду Антона Федоровича. Він мав чудовий голос, був надзвичайно музично обдарованою людиною, знав багато пісень. Антон Калита став активним помічником Миколи Лисенка. Син композитора Остап Лисенко згадував: «З багатим пісенним «уловом» завжди приходив до нас А. Калита з Борисполя. Був він селянином з наймитів, дивував своїм книголюбством і вражав якоюсь, я б сказав, підкресленою інтелігентністю і натхненним виразом обличчя. Микола Віталійович, пригадую, називав його «апостолом правди і науки». З позначенням «з міста Борисполя, у Полтавщині, від Калити» надруковані в Лисенкових хорових «десятках» пісні.

У 1899 р. Калита організував великий народний хор, а місцевий лікар С.Бахницький організував народні читання, на яких співав цей хор. Народні пісні обробив М. В. Лисенко. У місті Борисполі діяв просвітницький гурток під керівництвом А. Калити – аматор і композитор подружилися і працювали вдвох, а хор та капела бандуристів часто виїжджала до Києва, тому і для киян хор був відомий.

Українська письменниця Олена Пчілка писала у своїх спогадах: «У Борисполі утворився «вивчений хор» із хлопців і дівчат, керівничим його був одного часу Калита. Пізніше той хор приїжджав до Києва і давав концерти з своїх бориспільських пісень перед київським громадянством. Таких інтелігентних селян із такою чистою соковитою мовою я ніде не зустрічала на Україні».

Селяни Борисполя любили і шанували М.Лисенка. Вдячні бориспільці звертались: «Ви взяли від нас нашу пісню і зодягли її в нові чудові образи і мрії, пісня та вертались знову до нас … і, голосно лунаючи, відцвітала нам, що вже починають кращі з освічених людей єднатись із забутим і занедбаним селянським людом… Пісня Ваша заставляє нас плакати, тужити, веселитись, почувати серцем радість і горе, зворушує в наших душах найкращі почування, викликає братерське кохання»

Більшість записів календарних пісень із нотами зібрано у збірці весняних ігор та веснянок «Молодощі» М.Лисенка. Дівчата, співаючи, водили танок так, як його водять у Борисполі .

Завдяки Павлу Чубинському, М.Лисенко мав змогу близько зійтися з бориспільськими селянами і зібрали від них чимало цінного матеріалу. Бо, записавши у Борисполі, на Полтавщині, народні українські пісні, Лисенко вернувся до Києва з великою збіркою. Наприклад, пісні «Ой у полі три криниченьки», «Пливе човен води повен», «Туман, туман, туманами …», «Ой весна, весна да весняночка» (с. Іванків), «Ой ти, сивая та зозуленько», «Ой горе-горе це солдацькеє життя»  та інші.

Ці діячі відіграли важливу роль у розвитку театрального просвітницького мистецтва Бориспільщини, завдяки своєму рідкісному голосу бориспілець Антон Калити привернув до себе увагу Миколи Лисенка, котрий багато записував багато музичних романів саме у Борисполі.(До речі,ще далекого 1861 року, завдяки спільній праці П.Чубинського та М.Лисенка, українська музична фольклористика та етнографія збагатилась таким надзвичайним, цінним матеріалом, як повний детальний етнографічний текстовий музичний запис-це 108 нотних зразків бориспільського весілля  середини ХІХ ст.). Діяльність М. Лисенка на Бориспільщині була співзвучна просвітницькій діяльності «Київської громади», яка яскраво виявилась у культурницькій сфері та сприяла національному відродженню. Основу їхньої діяльності становило поєднання народних традицій та боротьби за соціальне та національне відродження. Головним завданням цієї боротьби були: видання художньої та науково-популярної літератури, створення бібліотек, розвиток і утвердження української мови, збирання та популяризація етнографічних матеріалів, пропаганда українських пісень, створення гуртків для реалізації цих ідей.

За словами Панаса Саксаганського, театр — це висока виховна емоційна школа з наочним методом викладання. Основою театру є живе слово, яке має бути донесене до слухача: «Так гарно і чаруюче, щоб слухач мав естетичне враження, так розумно, щоб впливати на волю слухача, і так промовляти, щоб будити почування». Луною несуться слова нашого земляка Олеся Бердника: «Мамо Україно! Бережи душу Дітей Твоїх, постав на сторожі біля них не друковане слово-постав на сторожі коло них Зоряне Слово-Пекучу совість, якщо вони забудуть любов до Тебе! Мамо!»

Театр і мистецьке слово.» полонили душу і серце вороньківської акторки
К. Бранки-Кривуцької з дитячих років, коли вона виступала ще в шкільних п’єсах.

Навчалася в музичному – театральному інституті імені М. Лисенка в Києві, працювала, зокрема і в театрі «Березіль». Низка створених нею жіночих образів говорить про широкий діапазон її творчості і від драматичних до комедійних , від позитивних до негативних. Наприклад, «Суєта» І. Тобілевича (роль Наталі), «Треба мати багато художнього такту й уміння,  щоб так натурально відтворити розпещену натуру аристократки, примхливу вдачу дорослої дитини, бездушну ляльку, перейняту панськими забобонами». Чи роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки: «Артистка Бранка так зуміла виконати роль, що даний образ, будучи поданий в реалістичному осмисленні, не втратив своєї казкової алегоричності».

Залишившись далеко за межами рідного краю, Катерина Бранка – Кривуцька несла живе слово всім, що найшлися на чужині.

Проте в Борисполі в 20 р. ХХ ст. існував і аматорський гурток , який ставив такі п`єси: «Невільник» , «Розумний і дурень», «Назар Стодоля», «По ревізії», «Дай серцю волю», «Безталанна». На жаль, імена цих аматорів невідомі.

Художники слова, митці – це досить цікаві і неповторні особистості. Навіть через рік після визволення Бориспільщини від німецьких окупантів відбулась перша післявоєнна олімпіада художньої самодіяльності. Аматори сцени вороньківського колективу «Комінтерн» на сцені районного будинку культури показали п’єсу С. Васильченка «На перші гулі», яка викликала велике захоплення у глядачів. Силами молоді  у районі відновили роботу 5 драматичних гуртів. Великим досягненням у розвитку драматичного мистецтва був спектакль «Персональна справа» у постановці самодіяльного колективу РБК, адже до цього часу колектив ще ніколи не ставив таких складних п`єс. Цією виставкою бориспільські драмгуртківці звітували перед киянами на сцені Театру юного глядача у 1957 році. Саме ця п`єса продемонструвала мистецьке обличчя і творчі можливості колективу. Бориспільський драмгурток був у числі восьми кращих самодіяльних жанрів України. Аматори того ж року постановили п`єсу
І. Микитенка «Диктатура», де зуміли правильно трактувати образи.

Отже, мистецтво є наполегливою працею, своєрідним станом душі, що сприяло просвітницькій діяльності як великих українців, так і пересічних місцевих драматургів на Бориспільщині. Просвітництво на Бориспільщині стало своєрідним центром національно-культурного відродження, об’єднуючи різні верстви населення.

 

Список використаних джерел

 

  1. В. Стрілько-Тютюн. Світло. Нариси з історії освіти Бориспільщини : У двох томах. Т. 1. — Дорадо — Друк, — С 140-144.
  2. А. Зиль. Історія Бориспільщини. — Бориспіль, 1992. — 221 с.
  3. Є у кого вчитися прийдешнім театралам // Трудова слава. — 25 березня 1997. — № 33. — С. 3.
  4. Народна творчість та етнографія. — 1974. — С. 57 — 59.

Читати далі

Світлана Величко,

учитель історії Бориспільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 імені Ю. Головатого

спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист

 

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ

У статті розкриваються державотворчі процеси в Україні, які мають свої багатовікові корені та продовжуються досі. Українці прагнули в процесі революції віднайти самих себе, тобто стати повноцінною політичною нацією. Зробити це без власної держави було неможливо. У цій боротьбі вирішувалися найважливіші питання: чи бути Україні незалежною державою, чи матиме ця держава демократичний політичний устрій і чи отримає розвинуте громадянське суспільство. 

Ключові слова: Державотворчі процеси в Україні, Центральна Рада, Універсал, незалежність.


Annotation. The article deals with the government formation process in Ukraine, which has the centuries-old roots and still continues. The Ukrainians sought to find themselves in the Revolution, to become fool-fledged political nation. Do it without a state of their own was impossible in this struggle, resolved major issues will Ukraine be an independent state or would the state democratic political system and whether it will get developed civil society.

Key words:  Government formation process in Ukraine, Central Council, Universal, Independence.

 

Україна на тлі світових подій у першій чверті XX ст. не була передовою європейською країною, навіть не була державою. Але 1917 року Україна отримала шанс змінити хід своєї історії і від історії українського народу перейти до історії української державності.

Державотворчі процеси в Україні мають свої багатовікові корені і продовжуються досі. Проте в різні історичні епохи вони мали характерні властивості, які слід ураховувати на сучасному етапі. Зокрема значний інтерес представляють особливості державного будівництва за часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і радянської влади в Україні. Політичні лідери зазначених форм державних утворень в Україні даного періоду намагалися впровадити свої власні принципи управління і часто не враховували попередні надбання у справі розбудови держави. Досвід минулого, що вміщував як позитивні, так і негативні аспекти змін у державі, необхідно враховувати при здійсненні реформування сучасних державних структур і визначенні повноважень, завдань, взаємовідносин різних гілок влади. Ця тема є актуальною, адже в період діяльності Центральної Ради в УНР були закладені перші цеглини будівництва незалежності нашої країни.

У статті розкриваються такі питання: історіографічний аналіз; особливості утворення Центральної Ради; розгляд Універсалів ЦР як законодавче оформлення ідей державотворення; особливості Конституції УНР та її основні положення.

Передумови та причини створення Центральної Ради

Революційні перетворення в Росії назрівали внаслiдок її відсталості від інших європейських держав. Реформи Олександра II і Олександра III хоч і принесли невелику користь, проте були занадто непослідовними. Бурхливо розвивався капіталізм, у той час як населення залишалося позбавленим свободи слова. Унаслідок цього сформувалася революційна культура.

Українську революцію 1917 року можна назвати національно-демократичною, оскільки вона в першу чергу переслідувала народні інтереси та необхідність соціальних зрушень широких мас.

Після того як 2 березня 1917 року Микола II зрікся престолу, хвилювання прокотилося і українською територією. Колись консервативна держава в одну мить зняла заборони на всі види політичної діяльності. Усі суспільно-політичні організації того часу (члени Земського союзу, депутати думи, профспілки) утворили Раду об’єднаних громадських організацій м. Києва. [1, с. 356 ]

Під час зустрічі з членами Тимчасового Уряду українські діячі сформулювали основні вимоги українського руху: уведення національно-територіальної автономії для України; призначення українців на керівні посади в Україні; уведення української мови в освітню, церковну і адміністративну системи; освіта комісаріату українських справ у Тимчасовому уряді.
[4, с. 126-135]. Назрівала необхідність створення єдиного коаліційного органу, здатного виразити інтереси широкої громадськості, який би приборкав розповсюджене хвилювання.

Процеси створення Центральної Ради

17 березня 1917 року – пам’ятний день в українській історії. У цей день у Києві зібралися представники різних профспілок, партій, суспільно-політичних організацій і створили Українську Центральну Раду — потужний коаліційний орган. Головою Ради було обрано Михайла Грушевського. Довгий час у радянській історіографії Центральнiй Радi давали однозначну оцінку – як буржуазно-націоналістичного, антидемократичного органу української буржуазії, що не міг представляти інтереси українського народу, але наразі ситуація змінилася. [2, с. 27-29]

Відразу після утворення Центральна Рада скликала Всеукраїнський Національний Конгрес. Він відбувся 17 – 21 квітня 1917 року в Києві за участі 900 делегатів від політичних, громадських, культурних і професійних організацій. Народний конгрес висунув кілька вимог: скликання Всеросійських установчих зборів і вирішення на них питання про новий державний устрій країни; надання Україні національної автономії, чітке визначення її території та кордонів; участь України у Міжнародному Конгресі миру.

Усеукраїнський національний конгрес ухвалив кілька рішень:

  • Центральна Рада (ЦР) – вищий загальноукраїнський орган влади;
  • Конгрес переобрав ЦР у складі 150 осіб (представники всіх губерній України, політичних і громадських 26 організацій);
  • Михайло Грушевський – голова ЦР, Володимир Винниченко (УСДРП) і Сергій Єфремов (УПСФ) – заступники;
  • обрано виконавчий комітет – Мала Рада.

За підтримку рішень Центральної Ради виступили кілька великих і впливових суспільно-політичних формувань. Центральна Рада набула статусу вищого органу державної влади. [7, с. 265-266]

Склад та характеристика Центральної Ради

У кінці липня 1917 року Центральна Рада формально налічувала
822 депутати, які належали до різних за чисельністю і компетентністю груп (Рада сільських депутатів, Рада військових депутатів, представники від міст і губерній). З цих 822 осіб було обрано Малу Раду в кількості 58 осіб.

Основу Центральної Ради становили середні та заможні селяни, в липні 1917 року вона поповнилася національними меншинами. Вони одержали 30% в Центральній Раді і 18 із 58 – у Малій Раді, що виконувала функції президії. Крім того, у виконавчому органі Центральної Ради – Генеральному Секретаріаті, який з червня 1918 року почав виконувати функції уряду автономії. В Україні була посада Генерального секретаря міжнародних справ. Його заступники були представниками трьох найбільших меншин України: російської, єврейської, польської. За політичним складом Центральна Рада була багатопартійною. До неї входили партії українських соціал-демократів, есерів, соціалістів-федералістів, ППС представники, більшовики. [6, с. 68-72]

Разом із тим, уже на І Всеукраїнському військовому з’їзді найвпливовіші політичні партії Центральної Ради – УСДРП і УПСР припустилися величезної помилки, виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося провести на з’їзді свою революцію, у якій проголошувалася необхідність заміни постійної армії народною міліцією.

Таке рішення було дуже небезпечним, тому що в умовах війни і боротьби за відновлення української державності лише національна регулярна армія могла стати її опорою та гарантом від зовнішньої загрози. [8. с. 10-74]

Отже, можна стверджувати, що в цілому склад Центральної Ради відображав ту соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після лютого 1917 року. Провідну роль у її політиці відігравала інтелігенція.

Завдяки впливу Центральної Ради було знято заборони на вживання української мови в засобах масової інформації. Почала випускатися регулярна преса українською мовою. Рада приділяла багато уваги освіті населення. [6]

Універсали Центральної Ради як законодавче оформлення ідей  державотворення.

Україна перебувала на стику двох урядів: Центральної Ради і Тимчасового уряду. У травні 1917 року Центральна Рада відправляє до Петрограда делегацію на чолі з В. Винниченком для проведення переговорів із Тимчасовим урядом про визнання повноважень ЦР в Україні. Делегація не мала успіху. Центральній Раді відмовили за всіма пунктами, за винятком введення української мови в систему освіти. Оприлюднення цього факту в Україні викликало ланцюгову реакцію обурення. Селянський і 3-й Всеукраїнський військовий з’їзди вимагали від Центральної Ради адекватних дій. У результаті Центральна Рада вирішує видати свій перший Універсал.

10 (23) червня 1917 р. – І Універсал проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь Центральної Ради Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономії України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко.

Умови І Універсалу такі: Україна проголошувалася вільною; проголошення автономії України в складі Росії; джерелом влади в Україні є український народ; управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент); українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України; висловлювалася надія, що народи, які проживають на території України, будуватимуть автономний устрій; обирався уряд – Генеральний Секретаріат (очолює – В. Винниченко). [7, с.268]

Зміст Універсалу свідчив про те, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національно-визвольний рух. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширитися влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Не уточнювалися також повноваження Секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати. Однак сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення. Уже через п’ять днів після прийняття Універсалу було сформовано перший український уряд – Генеральний Секретаріат, на чолі з Володимиром Винниченком. У першому українському уряді переважали соціалісти: соціалісти-демократи – чотири місця, соціалісти-революціонери – два місця, соціалісти-федералісти – одне місце і безпартійні – два місця.

Після переговорів із Тимчасовим урядом, і навіть пішовши в деяких питаннях на компроміс, Генеральний Секретаріат 3 (16) липня 1917 року видав II Універсал «Про національно-політичне становище України» з якого видно, що Рада поміняла свою позицію: тепер там говориться, що вони ніколи не виступали за автономію України, що найкраще для них – союз із Росією. Генеральний Секретаріат тепер був органом Тимчасового уряду. 18 липня 1917 Центральна Рада оприлюднила документ під назвою «Основи тимчасового управління на Україні». У відповідь Тимчасовий уряд видав 4 серпня «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового управління на Україні». Територія України визначалася у складі 5 губерній – Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської. Така поведінка уряду викликала обурення в Україні. Центральна Рада з успіхом могла б ним скористатися для загострення конфронтації з урядом. Але вона не стала цього робити, вирішивши після тривалого обговорення не приймати і не схвалювати «Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові», але подати на затвердження Тимчасового уряду новий склад Генерального секретаріату. [6]

Влада Тимчасового уряду виявилася недовготривалою. Більшовики на чолі з
В. Леніним та Л. Троцьким готували в Росії державний переворот. Повстання в Петрограді розпочалося 24 жовтня 1917 року. Уночі з 25 на 26 жовтня озброєні загони моряків, робітників і солдатів захопили Зимовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем’єр міністр О. Керенський утік за кордон.

Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах та інших містах і місцевостях влада перейшла до більшовиків – Велика Жовтнева соціалістична революція здійснилась.

Другий Всеросійський з’їзд Рад 25 жовтня 1917 року проголосив перехід всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир і про землю, сформував більшовицький уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним.

Рада 7 (20) листопада видала III Універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення:

  1. Конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;
  2. Установлення 8-годинного робочого дня та державного контролю за виробництвом;
  3. Негайний початок переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;
  4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;
  5. Закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;
  6. Забезпечення громадянам усіх прав і свобод: свободи слова і друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;
  7. Визнання за всіма народами, які населяють Україну, «національно-персональної автономії» та рівних прав.

Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. 1918 року її визнали Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші; 1919 – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія. [11, с.171-173]

У жовтні 1917 року Центральна Рада на своєму засіданні прийняла резолюцію:   «Визначаючи, що влада у державі повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук рад, які являються тільки частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання у Петрограді». 

Раднарком, очолений В. Леніним, спочатку визнав за українським народом право на відокремлення й утворення самостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії. Проте, відчувши реальну загрозу втратити Україну, В. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком
4 грудня 1917 р. видав «Маніфест до українського народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради. У маніфесті визнавалася УНР, але не визнавалася Центральна Рада. Ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. [3, с.177-186]

10 грудня в Україні проходили вибори в Установчі Збори, на яких перемогли українські соціалісти, більшовики отримали лише 10 відсотків. Більшовицькі делегати спробували захопити владу в Зборах, а зазнавши поразки, вони переїхали до Харкова, де заявили про створення Українського Радянського уряду.

Після цього Центральна рада 9 (22) січня 1918 року проголосила IV Універсал, у якому УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а Генеральний секретаріат був перетворений у Раду Народних Міністрів УНР.

Україна, – зазначалося в IV Універсалі, – хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатися у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде належати Центральній Раді та її виконавчому органу – Раді Народних Міністрів. Тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир із державами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодо нашестя «петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край, приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними». [11, с. 20-170]

Щодо аграрного питання в Універсалі повідомлялося: «Земельна комісія… вже виробила закон про передачу землі трудовому народові, без викупу, прийнявши за основу скасування власності». Усі ліси, води і надра конфісковувалися в попередніх власників і переходили у власність держави.

Проголошувалася націоналізація «найважливіших галузей торгівлі», весь дохід від якої «піде на користь народові». Установлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю. Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен подати проекти відповідних законів, а також видати розпорядження про «монополію держави на виробництво заліза, шкір, тютюну та інших товарів і продуктів, з яких найбільше бралося прибутків із робочих класів на користь нетрудящих класів».    

Установлювався контроль держави над усіма банками, «які допомагали визискувати трудові класи». З цього часу кредити банків повинні були надаватися головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні.

Цікаво, що Центральна Рада, проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укласти федеративний союз з народними республіками колишньої Російської держави.

Ось таким був цей відомий документ IV Універсал Центральної Ради, без сумніву прогресивний, незважаючи на певні недоробки і неясності, – історично значущий. Він завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності.

Лютий 1918 р. – Мала Рада затвердила символіку УНР:

  • державний герб – тризуб;
  • державний прапор – жовто-блакитне полотнище;
  • вводилося нове літочислення (замість Юліанського календарю вводився Григоріанський);
  • новий адміністративно-територіальний поділ – 30 земель;
  • з 1 березня 1918 р. – грошова одиниця «гривна».

Проте Центральна Рада так і не створила власні збройні сили, що і призвело до поразки у боротьбі проти Радянської Росії.

Підписання 3 березня 1918 р. Брестського мирного договору між Радянською Росією і Німеччиною не лише припинило Першу світову війну, але і поставило під загрозу долю України. Німецькі війська, що знаходилися на території України, допомогли гетьманові П. Скоропадському здійснити переворот і прийти до влади. Центральна Рада припиняє своє існування.

 Конституція УНР

Конституційний процес Центральної Ради розпочався одразу після проголошення I Універсалу. Створили конституційну комісію в складі 100 осіб на чолі з Михайлом Грушевським. Конституцію передбачалося прийняти Установчими Зборами. Однак революційні події перешкодили цьому і в останній день свого існування (29 квітня 1918 року) Центральна Рада затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила  свою діяльність.

Конституція Української Народної Республіки мала підзаголовок – «Статут про державний устрій, права і вольності УНР» і складалася з 83 статей, об’єднаних у 8 розділів. У розділі «Загальні постанови» підкреслювалося, що УНР – держава «суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державного суверенітету є весь український народ, всі громадяни України, які проживають на її території. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України (стаття 3).

Звертає на себе увагу стаття 4, де зазначалося, що територія України – єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власті, – підкреслюється у статті 5 – УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування».

Відразу за першим загальним розділом йшлося про громадянські права і свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадянам.

Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину прав громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. «Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, – писалося у статті 11 Конституції, –  право УНР не знає». [6, с. 272]

У Конституції підкреслювалося (стаття 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла, таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у випадках, передбачених законом.

Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характеру кримінального злочину. На території УНР скасовувалась як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась як покарання конфіскація майна. Виборче право надавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обраними тільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи влади, управління і судові органи. Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду. Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у громадах, волостях і землях.

Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на основі голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир. Рада Народних Міністрів формувалася згідно з Конституцією Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. У випадку вотуму недовір’я вони були зобов’язані піти у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддавати їх під слідство і суд (стаття 58).

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися – у Конституції не вказано. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій.

Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. «Кожна з населяючих Україну націй, – зазначалося у статті 69 –  має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство.

Нічого в Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему. Правда, дещо раніше, 12 березня 1918 р. Мала Рада затвердила «Володимирів тризуб» державним гербом УНР, хоч деякі діячі палко відстоювали ідею козака з мушкетом. [1, с. 274]

Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер. Влада розподілялася на 3 гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Отже,  Конституція Української Народної Республіки зайвий раз доводить можливий потенціал цієї держави. Вона була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

Дослідивши особливості державотворчих процесів УНР в часи Центральної Ради, очевидно, що на пріоритети законотворчості українського уряду значною мірою вплинуло політичне становище в Наддніпрянській Україні протягом 1917-1918 рр., коли йшов процес відродження української державності.

Виходячи з цього, треба сказати, що законодавча діяльність українського парламенту проходила у два періоди. Основа першого періоду (квітень – жовтень 1917 р.) законодавчої діяльності Центральної Ради мала переважно декларативний характер, про що свідчив зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Його основним здобутком стали нині відомі універсали. Універсали формували основи української державності. Здобутком другого періоду законодавчої діяльності Центральної Ради (грудень 1917 – квітень 1918 рр.) стало проголошення Конституції Української Народної Республіки, що, як історичний документ, продемонструвала теоретичні можливості та досягнення українського лібералізму XX ст. Творці Конституції мислили демократично і були гуманними політичними діячами, які мріяли створити правову модель суспільного порядку для населення України.

Сьогодні Україна – незалежна прогресуюча держава, яка незабаром вийде на новий світовий рівень. Тому сучасні політичні лідери України під час здійснення реформування сучасних державних структур і визначенні повноважень, завдань, взаємовідносин різних гілок влади повинні враховувати досвід минулого, що вміщував як позитивні, так і негативні аспекти змін у державі.

Список використаних джерел

 

  1. Верстюк В. Історія України: нове бачення. Під ред. В. Смолія. – К.: Україна, 1996. – 494 с.
  2. Винниченко В. Відродження нації. – Відень, 1920. – 110 с.
  3. Гнатюк А. Історія встановлення української державності, 1995. – 320 с.
  4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX — XX століття, 1996. — 217 с.
  5. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії, 1993. —420 с.
  6. Добров П.В. Історія України: текст лекцій і структурно-логічні схеми: навчальний посібник для студентів усіх форм навчання та всіх спеціальностей, 2011. — 798 с.
  7. Дорошенко Д. Історія України 1917 — 1923. Доба Центральної Ради.
  8. Копеленко О. «Сто днів» Центральної Ради,1992. — 204 с.
  9. Кульчицький В.С. Історія держави і права України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., 2008. — 624 с.

 http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/arhiv.tsentr.rada.php

Читати далі